Народжена державою, - не революцією

Безперечно, сучасні правоохоронні органи Миколаївщини, які цього року відзначили майже невідомий нікому 205-літній ювілей, відрізняються від своїх попередників не тільки штатним розписом, функціями, матеріально-технічним забезпеченням, умовами проживання співробітників та членів їх родин. Як вказував у своєму Регламенті Головному Магістрату Петро І, “поліція – це душа громадянства та всіх добрих порядків, фундаментальна основа людської безпеки та зручності”. Спробуймо подивитися на легендарних захисників правопорядку з відстані часу.

Миколаїв від часу заснування як майбутнє грандіозне адміралтейство – «гніздо» Чорноморського флоту – був на особливому контролі в імператриці, а також у її фаворита — генерал-фельдмаршала, гетьмана козацьких катеринославських та чорноморських військ Г.О.Потьомкіна (1739-1791), який бачив тут корабельну столицю імперії. А допомагав йому в тому статський радник, інженер, перший громадянин м. Миколаєва М.Л.Фалєєв (1730-1792). Останньому приписують не тільки керівництво будівництвом Адміралтейського собору, кадетського корпусу, організація Спасо-Миколаївського чоловічого монастиря, солдатських казарм, крамниць, канатних заводів, але ж і утворення перших правоохоронних органів. Як зауважує Н.Кухар-Онишко, першим городовим м. Миколаєва став секунд-майор Д.Г.Якимович, який пробув на цій посаді до самої смерті свого васала. Очеидно, він познайомився із  адміралтейським обер-штер-крігс-комісаром ще під час очаківської військової кампанії, можливо, ще раніше. Але те, що він був мудрою, хороброю, досвідченою людиною, - факт безперечний, інакше б його на цю посаду не призначили. Він був не тільки вірним помічником М.Л.Фалєєва в частині розбудови корабельного містечка, - його за фактичної підтримки Г.О.Потьомкіна також наділили функціями виконавчої поліції, в тому числі, в частині безпеки і добровпорядкування, справ казенних, військового відомства тощо. Очевидно, він слідкував і за тим, щоб не крали гроші, спрямовані на будівництво Миколаєва. Наскільки відомо, він мав своїх помічників — кілька будочних наглядачів, що служили в різних частинах міста. Після смерті М.Л.Фалєєва Д.Г.Якимович оселився у помешканні свого начальника, а в 1794 р. продав цей будинок місту за 900 руб. Подальша його доля невідома. Втім, справа добровпорядкування не залишилася на місці. Від початку 1790-х рр.  функції першого поліцмейстера виконував А.Е.Вороновський, а з 1800 р.  - Микола Валишев, про якого буде нижче.

Отже, відтоді, як 20 березня 1805 року виникло Миколаївське і Севастопольське військове губернаторство, діяло Чорноморське адміралтейське правління – найбільше військово-морське зібрання на півдні імперії, а посада військового губернатора була суміщена із командиром Чорноморського флоту і портів, у 8-тисячному місті, в якому вже діяло 5 церков, молитовний будинок, 2 богадільні, збудовано 1000 будинків, 188 землянок, працювало 233 лавки, 7 заводів (з них два горілчаних, один пивоварний), 22 питні будинки, 82 погреби, 14 харчевень і пекарень, 4 лазні, а на міській землі знаходилось 66 хуторів, криміногенна ситуація все-таки була непростою. Причини тому – не тільки мізерний штат поки що умовних правоохоронних органів, які, навіть, були підпорядковані військовому, можливо, морському відомству, а також не мали свого штатного розпису, офіційної платні. Клопоту додавали ще і шельми, шахраї, колодники, двірські, кріпаки, рекрути, дезертири, які були в пошуках не тільки волі, — легкої наживи. Тож, зливаючись із юрбою приїжджих, романтики з «великої дороги» робили свою «темну справу». Ось чому імператор Олександр І дбав, щоб у Миколаєві якнайшвидше почали офіційно діяти органи поліції, які відповідно до Указу Петра І (1718) забезпечували діяльність держави, спрямовану на охорону безпеки, добробуту населення, громадський порядок, здоров'я, створюючи комфортні умови для приватного господарського життя, промисловості, торгівлі. Зрештою, “поліція” в перекладі з грецької — “управління державою”, а поліцмейстером (добровпорядником) призначали Височайшим Указом лише тих громадян, хто відзначився хоробрістю, досвідом, мудрістю, цілеспрямованістю.

Таким чином, перший штатний розклад поліції підготовлено першим військовим губернатором французьким маркізом І.І. де Траверсе, який відправили до Петербурга 3 лютого 1806 року, а отримали зі словами імператора “быть по съму» і розмашистими вензелями вже 11 травня. Це, по суті, і є датою народження миколаївської поліції. Якою ж вона була в роки свого зародження?

Відповідно до перших документів, розроблених на основі концепції першого генерал-поліцмейстера імперії португальця А.М.Девієра — денщика Петра І, на її чолі стояв поліцмейстер, у віданні якого були приватний пристав, квартальний наглядач, 9 десятських, поліцейська команда з 2-х унтер-офіцерів, 12-ти драгунів. Відомо, що першим офіційним поліцмейстером Миколаєва став відставний офіцер Микола Валишев (1770-ті  -1819) із платнею 450 руб. на рік. Його підлеглими були відібрані рядові та інваліди лейб-кірасирського полку, які 27 березня 1807 року склали основу Міської драгунської поліцейської команди. Першими серед перших стали: Тимофій Баришніков, Йосип Типало, Петро Ємельянов, Олексій Чипалін, Трохим Григорьєв, Анофрій Приступчий, Василь Іванов, Омелян Никифоров, Степан Капля, Іван Вакарєв, Василь Кучер, Іван Палапавцов, Дем’ян Кузьменко, Федір Андрєєв.

Імператорський указ передбачав, що фінансування та утримання в амуніції, провіанті, фуражі поліції покладалось на Херсонську казенну палату, інші потреби – на військового губернатора. Незважаючи на суттєву підтримку, питання щодо придбання верхнього і нижнього одягу, взуття, а також коней, зброї, кінської збруї вирішилося не відразу, причому – за підтримки перших осіб держави, діючим поліцейським командам імперії. Зокрема, 840 руб. на придбання 14 коней виділив губернатор Новоросійського краю, частину амуніції з активів Київського комісаріатського депо, а це – 12 рушниць, 14 гусарських шабель, 12 пістолетів, 14 портупей із лопатами та пряжками, 14 драгунських ладунок з корцями та гербами виписав генерал-прокурор, Міністр внутрішніх справ О.Б.Куракін. Сідла, пітники із зеленого та білого сукна з полотняними підкладками, оторочками та вензелями невдовзі надійшли від колег із Москви.

Судячи з документів, на жителів міста поширювалась поліцейська повинність, яка звелася, крім іншого, до обов’язкового внесення коштів на будівництво 24 поліцейських будок, придбання брандспойта, пожежних знарядь, діжок, утримання самої поліції, а також добових будочників, 8 наглядачів за кіньми та їх начальника, 6 осіб для супроводу арештантів, освітлення військової вахти, караулень, ремонт пожежного, іншого обладнання, придбання корму для коней. Не забуваймо, що з ініціативи поліцмейстера силами колодників були збудовані дві вежі — в Поповій балці та біля Херсонської застави — для захисту від “лихих” людей. Ці та багато інших справ значно зменшили кількість злочинів у Миколаєві — зразковому імперському місті в частині добровпорядкування.

Починаючи з 1811 року, відколи в державі почало діяти Міністерство поліції, до функцій правоохоронців додалася ще й робота зі збору, обробки статистичних даних, керівництво державною промисловістю, торгівлею, поштою, медичними закладами, підготовкою, діяльністю працівників аптек, ветеринарів, набору рекрутів на службу, охорони держзапасів, митного контролю, утримання злодіїв, працевлаштування ув’язнених, забезпечення якості шляхів, явного і таємного переслідування іноземців, цензури, контролю за виконанням бюджетної дисципліни, а також губернськими органами управління. До того ж, суворо вівся облік тих, хто перебував у Миколаєві, задля чого велися реєстраційні книги, де фіксували жителів міста і приїжджих. До речі, кожен, хто наймав квартиру, мусив оформити „житловий запис” та бути взятим на поруки власником цього житла.

Були й інші реформи. Для зручності несення служби територію міста умовно поділили на 4 адміністративні території – околодки: Тернівський, Спаський, Екіпажеський, Богоявленський із околодочним наглядачем на кожному. До того, аж до 1862 року в Миколаєві служили і рядові постові поліцейські – будочники або бутарі, які, живучи у своїх розмальованих білими смугами зелених будках, що стояли в кожній частині міста, цілодобово виявляли правопорушників. Серед зброї вони мали алебарду – довгий спис із сокиркою. Вкажемо, що їхні будки, в яких мали право жити і члени родин, мали вигляд житлового приміщення, яке взимку мало досить рідкісний комфорт: опалення. До того ж, поруч із цим постом обов’язково був невеличкий город, де працівники поліції вирощували овочі, очевидно, могли утримувати і свійську худобу.

Зрештою, чимало великих справ миколаївської поліції стали у пригоді і городянам ХХІ століття. Зокрема, після першої безрезультатної спроби поліцмейстера П.І.Федорова затвердити підписом губернатора О.С.Грейга в місті назви вулиць, а також райони та площі (1822), вперше Миколаїв їх тримав тільки у 1835 р. Автором цього проекту, який схвалив губернатор М.П.Лазарєв, став санкт-петербурзький купець, який пройшов фронтами Вітчизняної війни 1812-1814 рр. від Бородинської до Паризької битв, кавалер срібної медалі пам’яті 1814 р., ордена «За взяття Парижа», Св. Анни 4-го ступеня 37-річний поліцмейстер м. Миколаєва Г.Г.Автамонов.

Відповідно до його проекту найменуванням вулиць — не присвоєнням номерів безіменним будинкам — вперше в історії Миколаєва охоплено усі частини міста, а їх назви пов’язані, в першу чергу, з кораблебудуванням, флотом, його героями. До речі, М.П.Лазарєв був учасником багатьох битв, у тому числі, Наварінської. Крім того, добровпорядник вніс пропозицію „влаштувати у Миколаєві, за взірцем інших міст, на будинках жителів дошки з поясненням на них номеру, частини, кварталу та імені господаря...  доповідаючи при цьому, що дошки ці можна зробити економічним чином, без усіляких утруднень жителів”. Тож у Миколаєві було 42 поздовжніх (зі сходу на захід), 39 (з півночі на південь) вулиць шириною від 15 до 40 сажнів, які перетиналися під прямим кутом. Крім цього, Г.Г.Автамонов поділив місто на 4 адміністративних частини (райони): Одеську, Московську, 1-у Адміралтейську, 2-у Адміралтейську (цей поділ частково зберігся і нині). Додамо, що чиновники, купці, міщани мешкали у перших двох районах, бо там були присутственні місця, гостинний двір, а також лавки, аптеки, крамниці, готелі, головна торговельна площа (базарна), лісові, рибні ряди. Останні дві частини міста із нижніми чинами морського відомства та відставними і досі називають Слобідкою. Тоді ж у Миколаєві виникли плац-парадна, а також Соборна, Привізна, Сінна, Гімназійна, Адміралтейська, Шпитальна, Військова площі, а також нічне освітлення з використанням фотоженових ліхтарів, постійна пожежна команда (1846), улаштовано Міське присутственне місце – двоповерхове приміщення з каланчею  по вул. Соборній, де віднині спільно діяли Дума, Сирітський суд, Поліція, Міський банк, Міський архів. Цікаво, що сигнали про пожежу в місті давалися за досить цікавим принципом: з використанням куль.

В числі поширених функцій співробітників поліції початку ХІХ століття, – розшук винних у крадіжках, розслідування самогубств, викриття фактів приховування народження дітей, буйства, розслідування фактів виявлення фальшивих грошей, бродяжництво, дезертирство, прострочення паспортів, грабежі, „кормчество”, пияцтво, бійки, виявлення „одержимих любопристрастною хворобою”. А ще – доставка до породіллі бабки-повитухи, вимога до забудовників прибрати з дороги огорожу, попередження бійок, а також примушення жінок забрати нетверезих чоловіків додому.

З цих міркувань миколаївська поліція початку ХІХ століття — яскравий зразок вірного служіння жителям і місту в частині добровпорядкування, отже, ефективного захисту прав і свобод кожного громадянина.

Тарас Кремінь,

кандидат філологічних наук,

автор книги “Міліція Миколаївщини. Історія і сьогодення”